«Для мене газети – смаколик для душі!»
«Для мене газети – смаколик для душі!» Так про друковану пресу і про «Чернігівщину» конкретно відгукується Ніна Миколаївна Тульська з Талалаївки. Закономірно, що вона й отримала виграш цього тижня, останній у цій передплатній кампанії – десятикілограмовий мішок цукру.
– Читати газети та журнали я звикла з молодості. У часи «партійні» до передплати різних видань змушували, та нашу сім’ю і змушувати не треба було. Зі своєї ініціативи передплачували не менше десяти найменувань. Я родом із села Більмачівка Ічнянського району, закінчила Кам’янець-Подільський технікум харчової промисловості та Хмельниччині, вийшла заміж за молодого агронома, якого після вишу направили працювати в Талалаївку. Ось так і приїхали сюди за направленням у 1978 році. Більшу частину свого життя я прожила у Талалаївці. Любила свою роботу – працювала аж до закриття хлібокомбінату головним технологом на підприємстві, люблю це селище. З 1978 року незмінно передплачую нашу районну газету. А от обласні передплачувала різні. «Чернігівщину» кілька разів читала у бібліотеці, сподобалася мені – і вирішила передплачувати собі, вибравши з-поміж інших газет. Що подобається у ній? Перш за все, що у кожній є багато що почитати. А читаю я все, а потім кросворди відгадую…
Листоноша приносить пошту у четвер. Я завжди її виглядаю, бо так тих газет чекаю, як діти гостинця! Вони для мене – смаколик для душі! Дякую всьому авторському колективу за вашу велику працю!
Про свою улюблену роботу вона може розповідати довго. З її квартири до підприємства – кілька десятків кроків, перейшла через дорогу і вже на роботі. Якраз на період її роботи Талалаївський хлібокомбінат досяг апогею свого розвитку. Весь Талалаївський район забезпечував хлібобулочними виробами, працювали ситроцех, ковбасний, копчення риби… У 90-ті, буквально за кілька років, підприємство збанкрутувало.
– Вже скільки часу від того минуло, а я бачу тільки завод, а не щось інше на тій території. Довго не могла зайти у магазин, який відкрився у приміщенні контори. Добре, що там щось є… але не те, що було, – згадує Ніна Миколаївна, – не витримували такі підприємства, як наше.
Іще одне захоплення, якому ніколи не зраджувала, має жінка. Вона співає!
– У школі всі співали… Хто має слух, голос, і хто його не має. Я любила співати, а чи правильно у мене виходить – і не задумувалася. У Талалаївці всіх молодих спеціалістів на підприємстві зобов’язували брати участь у художній самодіяльності. Тоді вже особливою популярністю користувалася Народна хорова капела під керівництвом Заслуженого працівника культури України Миколи Івановича Литвиненка. Почула кілька разів, як вона звучить! Серце завмирає! Отож пішла і я на прослуховування до Миколи Івановича, вічна йому пам’ять, непересічний талант, ще і людина золотої душі був! Бренькнув своїм камертоном, а у мене серце завмирає. Усміхнувся і сказав, що діло буде, є і слух у мене, і голос, а правильно співати будемо вчитися. У мене, виявляється, другий голос. Чоловік теж приходив на прослуховування, але не пройшов. То тільки здається, що у хоровій капелі співати просто за гуртом. А воно ж бо ні! Не дай Бог трохи не туди, всю спільну роботу зіпсуєш. То були чудові роки! Об’їздили із виступами великі міста, столицю, навіть у Грузії гастролювали. Є що згадати! Микола Іванович до 79 років керував капелою, а пішов, то як не намагалися реанімувати цей колектив, не вийшло… От і кажуть, що немає людей незамінних. Я думаю, що кожна людина, коли вона професіонал, незамінна.
Та пісенна кар’єра для Ніни Миколаївни не скінчилася, бо душа її прагнула співати. Так і потрапила іще в один чудовий колектив, який теж має звання народного – фольклорний ансамбль «Народні наспіви». Керувала ним кілька десятиліть Валентина Лизько, а потім її змінила Ганна Семінько. Близько двадцяти років Ніна Миколаївна співає у колективі. І це радість для її душі. Тепер, у війну, концертів мало, та все ж жінки ходять на репетиції, як на свято, бо саме спілкування в колективі – завжди радість приносить. Всі вони мріють про той день, коли заспівають на весь голос – після нашої перемоги над одвічним ворогом.
Ніна Миколаївна не сидить склавши руки в очікуванні того часу. Вона робить те, що їй під силу в її віці. Саме із районної газети дізналася про волонтерів із Корінецького і приєдналася до них, як тепер модно казати, дистанційно. Ріже старі домашні речі на смужечки та плете із них «піддупники» для бійців. У цьому їй і донька Олена, яка живе недалечко, допомагає. Хай і невеличка їхня допомога, зате щира. Аби й кожен брався хоч чимось допомагати нашим захисникам!
Олександра Гостра
